Анна Руе

Аптека ароматів

Таємниця старовинних флаконів

Глава І

  Розбудив мене, по-перше, дивний запах. Чужий і надто сильний, він огортав, оповивав мене з усіх боків. Запах цей ішов не лише від меблів чи тьмяної дерев’яної обшивки стін. Він надходив звідусіль.
А по-друге, дзвінкий голос молодшого брата, що лунав із першого поверху:
  — Люці! Йди до на-а-ас!
  Я рішуче натягнула ковдру на ніс. Ні, тільки не зараз, я ще не готова до всього, що на мене чекає. Та й час просинатися ще не настав, хоч птахи за вікном уже й цвірінькали мов навіжені, а в кімнаті було світло, наче вдень. Утім, в останньому я звинувачувала нікчемну благеньку фіранку, що затуляла лише верхню частину вікна. Вчора, щойно ми сюди приїхали й увійшли до будинку,
я відразу вирішила, що вранці насамперед позбудуся цього страхіття. Бо мені, на відміну від ажурної ганчірки на карнизі, не сто двадцять років. Але потім я роздумала: коли вже ця фіранка, попри всю свою непоказність, висить тут понад століття, варто дати їй шанс. Напевно, будь-яке інше дівча на моєму місці правило б нової фіранки, ані на мить не замислившись про щось подібне. Але мама наполегливо привчала мене берегти старовинні речі. Вона повсякчас видавала якісь безглузді зауваження, типу «потримані
речі зберігають історії». Чи хотів хто-небудь слухати ці історії, її зовсім не обходило. Усе старе автоматично вважалося цінним. Крапка. У моїй родині цей принцип краще не піддавати сумнівам. Якщо не хочеш погиркатися з мамою. А сварки — то не моє.
  — Люці-і-і! Снідано-о-ок!
  Бенно, як завжди, був наполегливим.
  Я зітхнула. Для брата переїзд став надзвичайно хвилюючою пригодою. Старовинна вілла, сад, купа різноманітного мотлоху, — все це видавалося йому неймовірно цікавим.
  Воно й зрозуміло. Чого ще чекати від п’ятирічного?
  Востаннє оглянула тріщини в ліпнині на стелі й нарешті вибралася з-під ковдри. Отже, моя перша ніч на віллі «Еві» вже позаду. І судячи з усього, за нею йтимуть сотні таких самих.
  Швидко натягнула джинси, футболку й спустилася сходами. Дерев’яні щаблі скрипіли під кожним кроком, сповіщаючи про моє наближення.
  Унизу пахло так само дивно. Ніби в повітрі витало декілька різних запахів одночасно. Не те щоб неприємно, однак достоту незвично. Ця суміш запахів повсякчас переслідувала мене й водночас кидалася назустріч. Так буває, коли хтось переборщив із парфумами й зайшов у невеличкий обмежений простір на кшталт ліфта. Запах потім ще довго тримається там, замкнений, немов у
пастці. Тільки б він не прилипнув до мене! Бо ще сновигатиме за мною всюди й сповіщатиме, попри моє бажання, про мою появу.
  На щастя, у цьому сонмищі запахів звучали й добре знайомі мені нотки — приміром, аромат гарячих тостів, розтопленого вершкового масла й кави, — тому я зійшла на перший поверх, протиснулася між нерозібраними після переїзду коробками й попрямувала до кухні. Усі інші члени сім’ї вже давно зібралися за обіднім столом. Коли ж я увійшла, Бенно саме розхитувався на стільці, злизуючи варення з тосту.
  — Лише варення — це не сніданок! — зауважив тато. Судячи з тону, далеко не вперше за цей день.
  — Доброго ранку, — привіталась я.
  — Доброго ранку, сонечко! — мама попивала каву й гортала якусь газету.
  Загалом, усе було, як завжди. Я взяла тост, за прикладом Бенно щедро намастила на нього варення й усілася поряд із ним.
  — Як спалося? — мама кинула на мене один із тих своїх поглядів, які здатні розтопити кригу. Зазвичай це їй легко давалося. Та тільки не сьогодні.
  — Нормально, — буркнула я й відкусила шматок тосту. Тато всміхнувся правим кутиком рота:
  — Так-так, перша ніч завжди найважча. У нашій спальні сильний протяг, немов на гірській вершині. Мене продуло так, що шия не гнеться, — він почав театрально терти плече з такою багатостраждальною гримасою, ніби ось-ось помре. У цьому весь татко. У будь-якій ситуації намагається розрядити атмосферу й повернути все на жарт. Але сьогодні й татків гумор зламав карк.
  — Чому не можна було просто лишитися вдома? — спитала я. — Чи хоча б переїхати до справжнього житла. З електричним опаленням, приміром.
  Мама розсміялася, не вірячи своїм вухам:
  — Хіба? Але ж вілла «Еві» — це просто мрія! Нам вельми пощастило придбати її майже за безцінь. Та ж інші дівчата просто луснуть від заздрощів!
  — Еге ж, звісно. Якщо наш древній музей спершу не обвалиться на їхні голови й не поховає їх усіх під руїнами, — дошкулила я. Набрала побільше повітря в легені й додала: — А якщо вже розповісти їм, як я по пів години розтоплюю колонку, щоб із крана потекла ледь тепла вода, то вони просто захлинуться від  заздрощів.
  — Люці! — мама згорнула газету й прошила мене поглядом. — Досі якось усі справлялися з розпалюванням колонок, і нічого. Краще раділа б, що вілла «Еві» не безлика новобудова! Саме тому вона така чарівна, аж дух перехоплює. Та в кого ще в будинку нині є старовинна водогрійна колонка?!
  — Ото ж бо й воно! Ні в кого!
  Я закотила очі. Мама працює реставратором, а це означає, що вона упадає всією душею довкола всіляких поламаних і вкритих віковим шаром пилу штукенціях. І поліруючи якесь дрантя, просто сяє від щастя. За це ми іноді називаємо її санітаром блошиного ринку. Однак вона не ображається. Найчастіше я бачу маму в робочому халаті в плямах фарби й гіпсу. У ньому вона сидить, стоїть навколішки або ж лежить у якійсь церківці на будівельному
риштуванні й відновлює фрески, зруйновані настільки, що ніхто, крім неї, уже не в змозі розібрати, що там було зображено. Фресок на віллі «Еві» не було, проте всілякого старезного мотлоху — просто над край, і мушу визнати, що він терміново потребував маминої уваги.
  Я помітила, що Бенно встиг скористатися ситуацією: поки ми сперечалися, варення зникло в його роті, але тост — десь під столом. На цей час він уже сповз зі стільця й рушив на пошуки свого лего. Я стримала посмішку, щоб його не виказати.
  — На жаль, місцева пекарня по суботах працює лише до обіду, — мама зробила останній ковток із чашки й глянула на мене. — Нам терміново треба купити хліба на завтра. Знаю, ти щойно прокинулась, але на нас ще стільки всього чекає…
  — Так-так, я збігаю. Без проблем.
  З минулого року ходити по хліб на вихідних додалося до моїх обов’язків.
  — Дякую, люба, — проворкотала мама. — Пекарня тут
неподалік, далі вулицею, просто на перехресті.
  — Гаразд.
  Я швидко сунула тарілку в раковину. Взагалі-то нагода
вийти за двері — це круто. Чистячи зуби, я на мить замислилась, як би швидше замутити на голові щось схоже на зачіску. Проте ніякої «еврики» сьогодні, як і завжди, мені не сяйнуло. Тому за відсутності кращих варіантів я просто заплела пряме русяве волосся в кіску. По-перше, коса не привертає до тебе надто багато уваги, а по-друге, це швидко.
  У передпокої взяла залишені мамою гроші, взула кросівки, крикнула наостанок «Я пішла!» й захлопнула двері. Перестрибнула чотири сходинки ґанку й помчала Лавандовою вулицею в бік пекарні. Огорожі палісадників обабіч дороги заввишки ледве сягали мені до колін — дуже незвично для мешканки великого міста
на кшталт мене.
  До пекарні й справді було рукою подати. Вивіска з намальованим круасаном кинулась у вічі ще здалеку. Я дійшла до перехрестя, штовхнула двері до крамниці й трохи здригнулася від несподіванки, коли в мене над головою раптово зателенькав латунний дзвіночок.
Старомодно обставлене приміщення було таким крихітним, що відвідувачам доводилося тиснутися, наче шпротам у бляшанці. Я подумала, що наша нова пекарня мені вельми до душі, і пристроїлася в кінці черги. Пахло тут пречудово — теплим хлібом, ваніллю та булочками з корицею.
  Переді мною стояли два хлопчики, й один із них повернувся. Він був за мене майже на голову вищим і, напевно, учився в старших класах. Перш ніж я встигла відвести очі, хлопчак зиркнув на мене. І цим застав зненацька. А на додачу до цього ще й посміхнувся. Тільки б не зашарітися! Коли потрапляю в ніякову ситуацію, зазвичай миттєво червонію.
  — Привіт, — сказав він. — Ти тут новенька?
  Раз! І ось я перетворилась на сірник: прямий наче тростина, дерев’яний тулуб із яскраво-червоною голівкою.
  — Е-е… Ми вчора поселилися на віллі «Еві», — відповіла, лише щоб не мовчати. — Це така стара хата з…
  — Серйозно?! Ти живеш на віллі «Еві»?!
  Хлопець вирячився на мене й штовхнув у бік темноволосого приятеля поруч.
  — Агов, Матсе, як тобі? Вона живе по сусідству з нами, на твоїй улюбленій віллі жахів! — сказав він з іще ширшою посмішкою.
  Віллі жахів?! Ну клас! І дня не минуло, як я мешкаю тут, а це вже стало приводом для глузувань. Я тяжко зітхнула й зціпила губи.
  Матс, хлопчик із темними кучерями, у відповідь лише
роздратовано скривився:
  — Леоне, та заткнися ти!
  Блондин розсміявся й поплескав Матса по плечу.
  — Не слухай його, — й повернувся до мене. — Мій брат просто одержимий віллою «Еві». Напевно, тепер ходитиме до тебе в гості й щоразу напрошуватиметься на екскурсію будинком, — він нахилився ближче до мого вуха й пошепки додав: — Аби вивідати «велику таємницю»…
  — Чорт, бісиш! — Матс зашарівся не менше, ніж я. Та схоже, що не від сорому, а через роздратування. На долю секунди він затримав на мені погляд — його значення я не змогла розтлумачити, — а потім просто повернувся до продавчині за стійкою: — Е-е-е, добридень. Будь ласка, шість булочок до сніданку, два круасани та хлібину чорного.
  Леон і далі всміхався.
  — Ну, то що? Ім’я в тебе є, дівчинко з вілли «Еві»?
  — Так, є, — відповіла й підняла підборіддя, бо все, що відбувалося, мені зовсім не подобалося. Матс хутенько розрахувався й сунув Леону в руки один із пакетів. Він кивнув у мій бік і разом із братом зник за дверима крамнички. Я поспіхом замовила хліб і чотири рогалики та зробила вигляд, ніби просто не розчула того, що Леон кинув мені на прощання: «Ну, бувай, дівчинко з іменем!»
  Зворотній шлях пробігла вдвічі швидше й зупинилася лише перед нашим будинком. Я замислилася про те, що, власне, мав на увазі цей Леон, коли сказав, нібито його брат одержимий віллою «Еві». Хіба хлопці бувають одержимі старими будинками? І що взагалі означає — «вілла жахів»? Повільно відчинила садову хвіртку й уважно обвела поглядом стіни будівлі.
  Зовні вілла «Еві» мала вигляд ніби мініатюрного замку, всуціль укритого цукровою глазур’ю та прикрасами. Принаймні, якщо стати поодаль і примружитись. Учора, коли ми тільки сюди заїхали, мама повсякчас повторювала слово «казково» та з захопленням тицяла то на чавунні поручні, всі в кованих завитках, то на численні
обаполки й кольорові скельця у віконних стулках.
  Однак якщо підійти ближче, відразу ставало ясно: ця халупа осьось розвалиться. Фасад по кутках покришився, вікна ледь зачинялися, лак облупився, пахло тут вельми дивно, а всі стіни й вікна були густо обвиті диким плющем. Але найгіршим у цій віллі було саме місце, де вона стояла. Ми цілих шість довжелезних годин їхали автівкою, доки нарешті не опинилися тут — у сонному,
забитому містечку на голландському кордоні. У п’ять років такий переїзд, напевно, здасться веселою подією. Але в тринадцять — достеменно ні!
  Я повільно попрямувала до веранди біля вхідних дверей. Якби ж лишень батько не посварився з директором своєї попередньої школи! Тоді йому не довелося б усюди шукати вакансії вчителя музики, і він ніколи не запропонував би переїжджати. А я не стирчала б зараз у Шнархгаузені, у будинку за адресою вулиця Лавандова, 33.
  Як круто, напевно, мати таємні суперздібності, які давали б змогу змінювати що завгодно — знову подумалося мені. Я навіть знаю, що саме змінила б. Наприклад, перестала постійно червоніти. А ще мимрити й затинатися, коли хтось намагається зі мною заговорити, і нестерпно ніяковіти з будь-якого приводу. А насамперед я
начарувала б собі повернення в попередній дім.
  Та, на жаль, чаклувати не вмію й жодних суперздібностей не маю. Віднині мені судилося безпросвітно нидіти й волочити сіре життя.
  У мене по руках аж мурашки пробігли від думки, що доведеться вчитись у школі, де працюватиме й тато. Гірше й вигадати неможливо! Я миттю запроторила цю думку подалі. Врешті-решт, трохи часу в запасі ще маю — доки не скінчилися літні канікули, я в безпеці. Якщо, звісно, знову не здибаюся з цим Леоном.
  Я вже схопила телефон, щоб відіслати Моні, моїй найкращій подрузі, кілька фото нашої жалюгідної халупи, але відучора нічого так і не змінилося: на екрані висвічувалося те саме повідомлення «немає сигналу мережі». Навіть ця втіха була для мене недоступною, ніхто мені не поспівчуває! Я зітхнула. Якби ж Мона не залишилася так далеко, у Берліні, за сотні кілометрів звідси, я  нач-
но легше змирилася б із переїздом. Ну от що мені тепер без неї тут робити?! Подзвонити б їй зараз… Хоча, вона напевно ще спить. У ті дні, коли не було потреби прокидатися раненько до школи, Мона любила поніжитися в ліжку. Крім того, вона зараз в Італії: її сім’я завжди їде туди на канікули. Я вирішила, що дзвінок за кордон
усе одно коштував би надто дорого, тож утішилася цією думкою й сховала телефон назад у кишеню.
  Врешті, я таки відігнала сумні думки, а ще помітила Бенно, який грався м’ячем у палісаднику. Поставила пакет із булочками біля вхідних дверей, присіла на сходинки веранди й почала за ним спостерігати.
  Над моєю головою брязкала, гойдаючись від вітру, емальована табличка. Букви на ній наполовину стерлися, тому напис ледь читався. «Подивись в очі іншому — і побачиш його душу. Вдихни аромат — і відкриєш свою» — нарешті вдалося мені розібрати.
  Аромат? Це що, якийсь натяк на всі ті дивні запахи в приміщенні? Десь у грудях заворушилося неясне відчуття. Я на секунду засумнівалася: здається мені все це втішним чи таки химерним.
І куди ж це ми примудрилися переїхати?!